Українське кіно під загрозою: Паленчук про ризик ярлика «пропаганда» і заморожене фінансування
Після двох років безпрецедентної видимості на світових екранах українське кіно стикається з новою хвилею бар’єрів. Попри торішній Оскар за «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, третій рік повномасштабної війни приніс уповільнення інтересу до воєнних тем, а також загрозу ярлика «пропаганда», попереджає кінопродюсерка Анна Паленчук.
За її словами, ще до 2022 року присутність українських фільмів на міжнародних фестивалях невпинно зростала впродовж десятиліття — до програм потрапляли як документальні, так і ігрові стрічки, з’являлися сейлз-агенти та дистрибуція у світі. Повномасштабне вторгнення лише підсилило інтерес: у перші два роки, стверджує Паленчук, не було жодного великого фестивалю без українського контенту.
Водночас війна вдарила по виробництву: державне фінансування кіно в Україні було заморожене, і нові фільми про реалії війни здебільшого знімалися за підтримки західних фондів або приватних інвесторів. Тепер, зауважує вона, фестивалі дозволяють собі не включати фільми про війну, іноді навіть без пояснення причин.
Під час Оскар-кампанії для польсько-франко-українського документального фільму In the Rearview у Лос-Анджелесі Паленчук неодноразово чула, що відсутність підтримки від Держкіно сприймають як «перевагу». Такі реакції, каже вона, вказують на недовіру до українських державних інституцій, які за кордоном дедалі частіше уявляють як ті, що контролюють наративи.
На її думку, ситуація загострилася після скандалу на Міжнародному кінофестивалі в Торонто довкола фільму Russians at War російсько-канадської документалістки Анастасії Трофімової. Стрічку, що зображала «хороших хлопців» з російського боку, представили як авторське бачення, тоді як українські фільми, створені за підтримки Держкіно, часто автоматично виключаються через стереотипи про контроль держави над контентом.
Наприкінці минулого року, додає Паленчук, на одному з канадських кінофестивалів у Монреалі з програми вилучили фільм ізраїльсько-канадського режисера, профінансований місцевими ізраїльськими фондами — це, на її переконання, створило небезпечний прецедент. У четвертий рік війни українські стрічки, застерігає вона, можуть отримувати відмови через «надто проукраїнську позицію».
Це здатне вплинути на їхнє включення до фестивальних програм, подальшу дистрибуцію та доступність на стримінгах, унаслідок чого український кінематограф ризикує опинитися на периферії глобального медійного простору. Паленчук наголошує: відмовитися від фільмів про війну Україна не може, але потрібно доводити, що суб’єктивність цього контенту — природне відображення реальності, а не пропаганда.
Вона також порушує питання інституційної спроможності: Держкіно знову передали у підпорядкування Міністерству культури, повна та офіційна назва якого — Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Чи усвідомлюють, запитує вона, що термін «стратегічні комунікації» у світі можуть трактувати як сучасну пропаганду, і чи зможе оновлене відомство захистити інтереси українських кіновиробників?
В умовах імовірного зниження міжнародної підтримки, резюмує Паленчук, держава має не лише відновити фінансування, а й системно працювати над формуванням позитивного іміджу українського кіно за кордоном. Інакше ризики маргіналізації індустрії зростатимуть.